Шановні однокласники! Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу, насамперед молоді. Тому ми не повинні забувати своїх коренів і завжди цікавитися питаннями культури нашого народу, його історією, звичаями та традиціями. Ось деякі з них. Найбільшим, найголовнішим українським родинним святом у річному циклі зимових свят було в давнину свято «Корочуна». Назву Корочун толкують різно: як свято дня, що поступово збільшується, як назву сонячних променів, що входять з цього часу під під земну кору і т.д. Українське свято «Корочуна» має світогляд, що вся природа, жива й нежива, має душу, і що людина своїми магічними діями може вплинути на природні й надприродні сили, - добрі прихиляти на користь, на добро собі, а сили недобрі – лихі – знешкоджувати, відхиляти. Свято «Корочуна» з різноманітними обрядами – ритуалами, відправами, молитвами виступає й сьогодні досить яскраво у нашім Різдві. І зараз на січень припадають великі релігійні свята: Святий вечір, Різдвяні свята, Новий рік, другий Святий вечір, Хрещення Господнє. Ці народні свята люди завжди зустрічали урочисто, схвильовано, очікуючи кращого, світлого. До свят білили хату, прибирали її святковими рушниками, килимами, розмальовували печі. Перед іконами на покуті вішали паперових пташок або «павучків» із соломи. Серед членів родини, що включалися у підготовку до свят, найбільше роботи лягало на жіночі плечі. Жінки обмазували в хаті глиною долівку, білили стелю, стіни, піч, мили столи і лави, посуд і всяке хатнє начиння. Господиня, знімаючи зі стін все, що висіло на цвяхах і кілках, гадали, що птахи влітку не будуть сідати на городину. Все, що мало відношення до буденної жіночої роботи – гребні, днища, клубки, починки тощо – на час святок виносили з хати. До обов*язків чоловіків входило – привести до ладу все у господарстві, на подвір*ї і в повітці, заготувати корми для худоби і дрова. А в давнину на вечірній зорі найстарший член сім*ї (дід або батько) вносив до хати сніп жита чи ячменю. Брався для цього перший нажатий сніп. Його ставили в кутку на покуті. Називався сніп «дідухом» або «колядою». Він і виконував функцію ялинки. Зимові свята супроводжуються піснями-колядками і щедрівками. В них славиться Ісус Христос, день його народження, звеличуються господарі, їхній достаток, краса і сила синів та дочок. У новорічній обрядовості та пісенності яскраву сторінку відкриває її театралізована частина. Це такі народні театралізовані видовища, як «Коза», «Маланка», «Кінь», «Ведмідь». З давніх-давен у селах України побутує звичай «водити козу». Цю обрядову гру виконують колядники – «коза», «поводир» та хор парубків. У фольклорі багатьох народів коза виступає символом родючості й життєвої сили. Не останнє місце в наших пращурів займав обряд весілля. Це було справжнє дійство. Є свідчення давніх літописів про те, як весілля відбувалося у слов*ян-українців. Древляни викрадали наречених, радимичі й сіверяни брали шлюб під час купальських ігор, перестрибуючи через вогонь. Обряд створення нової сім*ї традиційно зберіг до наших днів майже у незмінному вигляді звичаї наших далеких предків. Точно визначеного часу для весіль не встановлювали, єдине, що сватання і заручини відбувалися восени, а весілля намагались справити до Великого посту. Під час будь-якого посту справляти весілля категорично заборонялось. Сватання, як правило, відбувалось після того, як хлопець і дівчина домовились побратись. Бувало й так, що долю дівчини вирішували батьки без її згоди. Наречений же обирає собі старостів, один з яких старший, а другий молодший. Вони з хлібом ідуть до батьків дівчини.
