Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. «В мові наша стара і нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…» (І. Огієнко). Становлення народу тісно пов*язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної і творчої діяльності людини, кожен момент її свідомості супроводжуються мовою. Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо пов*язана з мисленням. Мова й мислення мають глибоко суспільний характер – не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об*єктивні закони природи й суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на базі мовного матеріалу, слів і речень. Кожен момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм – мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства. Літературна мова – це мова державних, громадських політичних установ, організацій, навчальних закладів, науки, художньої літератури, ділового спілкування, театру, кіно, преси, телебачення. Літературна мова обслуговує дуже складні потреби суспільства, всі сфери його діяльності. Обов*язкові й усталені норми літературної мови складаються поступово. Спершу лише мова писаних або друкованих творів, тобто мова книжна, вважалася літературною. Роль літературної мови в житті суспільства донаціонального періоду обмежена. В той час у функції літературної іноді виступала мова мертва або чужа, далека від живої мови народу, наприклад, латинська у германських народів Західної Європи або арабська у багатьох народів Сходу. У східних слов*ян поряд з давньоруською вживалася лексично і граматично споріднена з нею запозичена від південних слов*ян старослов*янська літературна мова тощо. У період формування нації й розвитку національної мови функції літературної мови поширюються й ускладнюються. Вона стає загальнонаціональною, спільною для всіх членів нації. У національній літературній мові, що виконує надзвичайно широкі і важливі суспільні функції, остаточно складаються і установлюються обов*язкові для всіх. Хто нею користується, норми. Основні норми, властиві книжній літературній мові, через школу, художню літературу та інші шляхи культурного впливу поступово поширюються, закріплюючись в усному вжитку. Проте поняття «національна мова» і «літературна мова» не тотожні; перше з них значно ширше за друге: воно включає не тільки літературну мову, а й різні територіальні діалекти, яким властиві певні лексичні, граматичні та фонетичні особливості, що відрізняються від загальнонаціональних літературних норм. Літературна мова обслуговує всю націю в цілому і має писемну й усну форми, тим часом, як місцеві діалекти обмежуються лише усним вжитком. Національна мова включає також і різні мовні особливості, властиві представникам окремих професійних чи соціальних груп, тобто так звані професійні діалекти й соціальні жаргони, що характеризуються наявністю в них специфічних слів і виразів, яких не має у загальнонародній мові. В Україні державною є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови і усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. І це гарантує Конституція України. Така важлива роль мови в суспільному житті нашої держави зобов*язує добре знати правила й закономірності її розвитку. Щоб оволодіти нормами сучасної літературної мови, треба глибоко вивчати її лексичний склад, фонетичну систему, граматичну будову і стилістичні властивості. Досконале знання мови є важливим показником розумового розвитку людини та її культурного рівня. До мовних обов*язків громадян відносяться: 1. Мова – запорука існування народу. Захищаючи рідну мову, ти захищаєш свій народ, його гідність, його право на існування, право на майбутнє. Не ухиляйся від цієї боротьби! 2. Захист рідної мови – найприродніший і найпростіший, найлегший і водночас найнеобхідніший спосіб національного самоутвердження і діяльності в ім*я народу. Маєш нагоду бути борцем за свій народ – будь ним! 3. Володіння рідною мовою – не заслуга, а обов*язок патріота. 4. Розмовляй рідною мовою – своєю і свого народу: скрізь, де її розуміють, з усіма, хто її розуміє. Не поступайся своїми мовними правами заради вигоди, привілеїв, лукавої похвали – це зрада свого народу. 5. Ставлення до рідної мови має бути таким, як до рідної матері: її люблять не за якісь принади чи вигоди, а за те, що вона мати. 6. Сім*я – первинна клітина нації. Щоб вона не мертвіла і не відпала від національного організму, її має живити культ рідної мови. Тому розмовляй у сім*ї мовою своєї нації. Не вмієш – учись. Прищеплюй дітям ставлення до мови як до святині, найдорожчого скарбу. 7. Допомагай кожному, хто хоче вивчати українську мову. 8. Ніколи не зупиняйся у вивченні рідної мови. «Усі головні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити ціле життя» (Вольтер). 9. У твоїй хаті завжди мають бути українські книжки, журнали, газети. Не забудь і про дитячі видання. Хай звучить у твоїй хаті українське слово теле – і радіоприймачів. 10. Підтримуй усі починання окремих осіб і громадськості, спрямовані на утвердження української мови. 11. Не будь байдужим до найменших виявів обмежень чи зневаги української мови. Стався до інших мов так, як би ти хотів, щоб ставились до твоєї рідної мови. 12. Оберігай своє ім*я та імена своїх близьких від лакейських деформацій за чужомовним зразком. Пестлива форма власних імен, особливо дитячих, повинна відповідати нормам українського словотворення, національної традиції. 13. Пам*ятай: найкращі вчителі мови для дітей – це мати і батько. 14. У наш час доволі поширені змішані шлюби. Цілком природно, що в таких сім*ях виникає проблема вибору мови. В ідеалі тут повинні звучати обидві мови, однак не в якомусь змішаному вигляді, а кожна – у своєму літературному варіанті. 15. Батьки в таких сім*ях повинні використати обидві мови не просто для спілкування, а як засіб залучення своїх дітей до багатств духовної культури обох народів. 16. Незнання рідної мови не звільняє тебе від обов*язку і не позбавляє права боротися за неї, за те, щоб твої діти і внуки мали можливість знати і користуватись мовою свого народу. 17. Вивчай інші мови. Це дасть можливість не тільки оволодіти ключами до скарбниць духовності інших народів, а й об*єктивно оцінити свою мову, її сильні та слабкі сторони. «Хто не знає чужих мов, той не відає про свою власну» ( Й.В.Гете). Знання чужих мов пробуджує бажання працювати для утвердження і розвитку рідної мови, сприяти тому, щоб вона зайняла гідне місце серед авторитетних мов світу. Немає кращого і легшого способу справити приємність чужій людині, як розмовляти з нею її мовою, особливо коли це мова «недержавна», «непрестижна», «мала». 18. Якщо ти українець і живеш поза Україною, не дай використати себе для денаціоналізації народу, серед якого перебуваєш, а тим більше – для боротьби проти його намагань утвердитись на шляху самостійного розвитку. 19.Нашому поколінню випало складне й відповідальне завдання – відродження української мови, державності, нації. За нас цього ніхто не зробить. Це наш історичний обов*язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Не перекладаймо цього тягаря на плечі своїх нащадків, бо може бути запізно. Діймо! В ім*я нашого народу, в ім*я найвищих ідеалів людства – свободи і справедливості. В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя. Тож не забуваймо слова українського письменника і засновника української літератури Т.Шевченка: Учітесь, читайте І чужому научайтесь, І свого не цурайтесь…
